Select your language. This page will be translated automatically.

Костянтин Єлісєєв,
голова Центру нових рішень

 

9 грудня виповнюється рік з часу проведення першого і поки єдиного саміту в Нормандському форматі за каденцію президента Зеленського.

Саміт у Парижі не став, як обіцяв глава держави, проривним на шляху мирного врегулювання ситуації на Донбасі. З Франції Зеленський повернувся без обіцяного швидкого миру, але зі списком домашніх завдань, чим Росія надалі скористалася для відтягування наступної нормандської зустрічі та безпідставного обвинувачення України у непослідовності.

Водночас, як не парадоксально, Паризький саміт може стати й позитивним для України. Але для цього потрібно, щоби Банкова критично проаналізувала його наслідки і винесла з нього уроки.

Урок перший і ключовий. Як виявилося, для миру на Донбасі недостатньо лише провести зустріч на найвищому рівні і перестати стріляти.

Москва, побачивши “вікно можливостей” після президентських виборів в Україні, готова обміняти “швидкий мир” лише на капітуляцію України.

Київ своїми завищеними очікуваннями “переконує” Москву в реалістичності такого сценарію. Згадаймо, як Зеленський домагався проведення Паризького саміту як ідеї фікс, йдучи шляхом виконання російських забаганок. Москва ж, приставши на саміт, оцінювала його винятково з позицій готовності українського президента до поступок.

Другий урок. Пробуксовування мирного процесу на Донбасі відбувається не через нібито хибність Мінських домовленостей.

Добре відомо, що навіть ідеально виписаний закон не є гарантією такого ж ідеального його виконання, водночас “дірявий” закон у вмілих руках може принести багато користі.

Тому ключове питання полягає і в інтерпретації Мінських домовленостей та розумінні їхньої логіки, і в належному їх виконанні російською стороною. Варто чітко розрізняти російське їх прочитання і водночас активно нав’язувати українське розуміння.

Тут вкрай важливою є наша скоординована позиція з партнерами. Це треба мати на увазі як захисникам “Мінська”, так і адвокатам його перегляду. Адже немає жодних гарантій, що нові, добре прописані домовленості не будуть перекручені Росією на свою користь.

За останній рік Зеленський міг неодноразово переконатися, що виконання домовленостей залежить від політичної волі Кремля, який несе повну відповідальність за розв’язану агресію проти України.

Києву варто зосередитися на пошуку ефективних рішень, які б спрямовували політичну волю Москви у правильному напрямку. Активніше залучення ключових партнерів – Німеччини і Франції – та відновлення активної участі США на донбаському треку важливі для тиску на позиції Кремля.

Третій урок. Поспішна і помилкова згода Зеленського на формулу Штайнмаєра, яка “відкрила” дорогу для Паризького саміту, в подальшому стала чи не ключовою проблемою для президентської команди та перевернула мирний процес з ніг на голову.

Прописана в Паризьких висновках згода Києва інкорпорувати формулу в національне законодавство дозволяє Москві блокувати наступний Берлінський саміт.

Паризькі рішення можуть стати проблемними і при продовженні чинності Закону про особливості місцевого самоврядування, термін якого добігає кінця 31 грудня. Легалізувавши російську редакцію формули Штайнмаєра, українська сторона також допустила можливість проведення місцевих виборів на Донбасі не у повній відповідності до високих стандартів БДІПЛ/ОБСЄ.

Це змістило увагу з виконання Росією безпекових умов Мінських домовленостей на створення руками Києва умов для проведення виборів, що і є російським сценарієм. А це своєю чергою не лише обнулило принцип “спершу безпека” та змінило фарватер розвитку мирного процесу, але й позбавило Київ вагомого важеля тиску на Москву і звузило простір для маневру для української делегації на перемовинах.

Фактично минулий рік став роботою, поки безуспішною, над виправленням цієї системної помилки.

Четвертий урок. Позиції та інтереси Києва та Москви в переговорах є діаметрально протилежними.

Якщо для Києва – це досягнення справжнього миру на Донбасі через виконання безпекових умов Мінських домовленостей, у тому числі виведення російських військ і встановлення контролю над власним кордоном, та повне відновлення територіальної цілісності при збереженні унітарності держави, то для Москви – обмеження суверенітету нашої держави через її федералізацію і підкорення.

Проведення “абияк” місцевих виборів у ОРДЛО із закріпленням особливого статусу, за задумом Москви, мало б перетворити Донбас на троянського коня, який би не допустив виходу нашої держави з російської орбіти та її інтеграції до ЄС і НАТО. Це мало б також відкласти у довгу шухляду демократичну антикорупційну програму реформ.

Тому Київ має відповідально підійти до ідеї проведення місцевих виборів, відмовившись від визначення для них штучних і апріорі нереалістичних дат на кшталт “25 жовтня” чи “31 березня”, що є прерогативою винятково Верховної ради.

Аксіомою має стати теза, що проведення виборів можливе там лише після створення належних умов, у тому числі верифікованого виведення російських окупаційних військ та закриття кордону, що є запорукою безпечної реінтеграції Донбасу.

П’ятий урок. Кількість миротворчих ініціатив, яких за 12 місяців ми побачили цілий калейдоскоп, не тотожна якості.

Чого варті ідеї відновлення залізничного сполучення з ОРДЛО, готовність до одностороннього ухвалення закону про амністію, відновлення економічних зв’язків з окупованим Донбасом чи створення т.зв. консультативної ради!

Таке продукування миротворчого спаму – це дезорієнтація партнерів, дискредитація самих себе перед міжнародною спільнотою та козир для агресора. Відтак на місце такої хаотичності мали би прийти стратегічний розрахунок і продумана робота з урахуванням накопиченої багаторічної інституційної пам’яті попередників.

Шостий урок. Штучне підвищення статусу і надмірна медійна увага до Тристоронньої контактної групи (ТКГ) у Мінську не стали панацеєю для досягнення результативності у перемовинах та не дозволили перехопити ініціативу в Росії після Паризького саміту.

Більше того, підвищенням ролі ТКГ як основного переговорного майданчика на противагу Нормандському формату, одностороннім включенням високих українських урядовців до її складу і внесенням нових ініціатив для її розгляду українська сторона фактично власними руками підіграла Росії, яка давно прагнула маргіналізувати Нормандський формат (що знайшло своє відображення у серпневому листі Козака) та мінімізувати роль Берліна і Парижа як реальних посередників та арбітрів домовленостей з РФ.

Натомість ТКГ дає широкі можливості Москві для суб’єктивізації своїх маріонеток в ОРДЛО і нав’язування себе як посередника.

Сьомий урок. Стагнація процесу звільнення заручників додатково підтверджує, що від самого початку це розглядалося не більше ніж емоційна наживка для Володимира Зеленського з метою отримання додаткових поступок від Києва.

Москва змогла повернути з українських в’язниць важливих для себе персоналій (колишні беркутівці, агенти ФСБ, свідок трагедій МН17), врятувати обличчя і запобігти посиленню міжнародних санкцій за обструкцію виконання рішень міжнародних судових інстанцій.

Не виконуючи паризьку домовленість щодо повного і безумовного допуску представників “Червоного хреста” до всіх утримуваних осіб, Кремль зберігає за собою простір для маніпулювання списками “встановлених осіб” для звільнення.

Восьмий урок. Існуючий відносний режим тиші на Донбасі хоча і є, певно, чи не єдиним “досягненням” за рік, не може ані бути самодостатнім, ані підміняти собою весь безпековий комплекс.

“Інша сторона” продовжує пострілювати, що підтверджує моніторинг СММ ОБСЄ.

І якщо підбивати підсумки Паризького саміту, то варто нагадати, що залишається невиконаним таке базове положення Мінських домовленостей, яке було підтверджено 9 грудня, як забезпечення доступу СММ ОБСЄ до окупованої території Донбасу. Такий доступ має ключове значення для верифікації дотримання режиму припинення вогню, а також підтвердження факту виведення російських окупаційних військ, озброєння та закриття кордону.

“Зелене світло” від Москви на такий доступ став би тестом на її готовність рухатися до припинення агресії.

Дев’ятий урок. Скандальне виключення з української делегації Вітольда Фокіна дуже чітко висвітлило інтелектуально-кадрову проблему Зеленського.

Залучення випадкових, проте на сто відсотків своїх людей до мирного процесу підриває переговорні позиції України.

В інтересах Банкової, навпаки, є професіоналізація процесу ухвалення рішень щодо Донбасу із залученням усіх стейкхолдерів. Наприклад, наявність незалежної позиції Верховної ради є запобіжником проти ухвалення поспішних і невигідних рішень, а також відкриває необхідний простір для маневру, як це було в історії зі скасуванням постанови про місцеві вибори.

І, нарешті, десятий, вагомий урок, до якого має відповідально поставитися влада – усі стратегічні рішення на шляху до миру на Донбасі мають ухвалювати в постійному і тісному діалозі з українським суспільством.

Саме суспільство є тим запобіжником, який не дозволить українській владі піти шляхом капітуляції.

Наочним прикладом стала негативна позиція щодо ініціативи Єрмака-Козака стосовно створення т.зв. координаційної ради з ОРДЛО. Суспільство стало силою, здатною контролювати, аби ті червоні лінії, які були визначені перед самітом у Нормандському форматі, не були порушені Банковою під час переговорів. І дійсно, за цей рік спостерігається позитивна еволюція президента Зеленського під тиском українського суспільства.

Москва також дала досить чітко зрозуміти, що діалог з президентом України цікавий для неї лише з точки зору можливості отримання нових поступок. Після того, як Кремль остаточно переконався у неготовності Зеленського порушувати визначені “червоні лінії”, подальший перебіг мирного процесу визначатиме не кількість нових ініціатив, не перегляд Мінських домовленостей і не проведення Берлінського саміту.

Визначальним буде внутрішньополітичний порядок денний України.

Москва активно працюватиме над підвищенням рейтингів проросійських політичних сил, руйнуванням підтримки з боку Заходу і міжнародною дискредитацією України. Потужний контрольний пакет над медійним простором України значно полегшує для РФ виконання такого завдання.

У цьому контексті особливого значення набуває виконання обіцянок Банкової щодо наведення порядку у сфері інформаційної безпеки та припинення тиску на проукраїнські, проєвропейські сили та ЗМІ.

І головне, це відновлення і продовження справжнього антикорупційного і реформаторського курсу як запоруки збереження суспільної довіри та зміцнення внутрішньої стійкості України, що є ключовим аргументом у діалозі з Москвою.

Президент Зеленський зі свого боку має нарешті запропонувати цілісну, продуману стратегію деокупації Донбасу, яка б дозволила покінчити з хаотичністю, етапом авантюрних і дилетантських ідей та введенням в оману як наших партнерів, так і українського суспільства.

Водночас маємо не допустити такого рішення, яке, розв’язавши донбаський вузол, призвело би до погіршення ситуації на всій території України і поляризації українського суспільства.

Оригінал

Головне фото AFP/EAST NEWS