Без України: у пошуках дієвої вакцини проти пандемії російської дезінформації

Серед наслідків лютневого візиту Високого представника ЄС Жозепа Борреля до Москви, є ще один, який тільки-но набирає обертів. Йдеться про пропаганду та дезінформацію Кремля, у якій тепер ще і європейські партнери України почали бачити реальну загрозу. Загрозу такого ж рівня, як і використання Росією хімічної зброї проти своїх опонентів на території колективного Заходу (Солсбері). Або ж збиття рейсу малайзійських авіаліній над територією окупованої частини Донбасу (МН17). Тривожним дзвінком для наших західних партнерів стала ситуація навколо вакцинації в ЄС (дезінформація навколо вакцинації та Sputnik V), яка емоційно наклалась на мову знущання Лаврова над головним дипломатом ЄС (Боррель ще не приземлився, а пропагандистська машина Кремля обробила інфопростір своїми токсинами). У підсумку маємо хвилю невдоволення, яку не можна не спіймати й Києву.

Кібернапади різного рівня інтенсивності і проникнення проти колективного Заходу з боку Росії явище не нове. Лише за останнє десятиліття з його проявами (де більше, де менше) зіткнулися Естонія у 2007 році (скоординований напад на системи державних установ), Грузія — у 2008 році (дві хвилі кібернападів спільно зі збройною агресією), Україна — починаючи з 2014 року (напади проти ЦВК під час виборів, державних установ, енергетичних систем), Франція — у 2015 році (скоординовані кібернапади на сайти державних установ та приватних компаній), Німеччина — у 2015 році (кібернапади паралізували інформаційну мережу парламенту), США — у 2016 році (втручання у виборчий процес), Велика Британія — у 2017 році (Brexit), Франція — у 2017 році, США, Польща та знов ФРН — у 2018 році. Хай би яким неповним був цей перелік, усі зазначені випадки віднині закладають основу для нового витка відсічі російській агресії.

Попри різні підходи до того, як протидіяти дезінформації і пропаганді Росії, і як її діагностувати, один чинник уявляється визначальним — брак політичної волі, зокрема ЄС, робити більше. Відсутні як міжнародно-правові інструменти, які можна було б задіяти, так і достатні ресурси й інструменти для протидії дезінформації (це визнає й сам Боррель). Змінити ситуацію може тверде політичне рішення, яке б відкрило й ресурсну базу, і дало б хід необхідним змінам, у тому числі на рівні законодавства (на цьому наголошує голова спеціального комітету Європарламенту з вивчення зовнішнього втручання в демократичні процеси в ЄС, включно з дезінформацією, Рафаель Глюксман). Очолити цей запит — формування політичної волі — могла б Україна, яка має безліч аргументів на користь рішучої протидії російській зухвалості. Партнерів не забракне.

Тим більше завжди в наявності присутній інструмент санкцій. Як існує і відповідний досвід їх застосування. Приміром, восени 2020 року, європейські обмежувальні заходи були накладені на керівника ГРУ РФ за хакерський напад на Бундестаг. Не складно спрогнозувати, що зазначений тренд набуватиме подальшого значення, тим більше на фоні виборів, які наближаються й у ФРН, й у Франції. А заразом мала б зростати й увага до України та її досвіду.

А де ж Україна сьогодні? Західна дискусія на тему протидії російській дезінформації поки що еволюціонує без слова й думки Києва, який занадто захопився «виробництвом власного велосипеду» протидії російській дезінформації. Якщо так триватиме й далі, то можемо в черговий раз стати свідками того, що і «власний велосипед» не вигадаємо, і пропустимо як на Заході винайшли «дієву вакцину» проти пандемії дезінформації, але без України. Саме це зараз і спостерігається. Адже чи не на Банковій народилася ідея про створення міжнародного офісу із протидії дезінформації та пропаганді? Судячи з дискусій у ЄС, поки партнери на цю ініціативу не звертають увагу.