Чому в Офісі “заговорили” про НАТО ?

Здавалося б, що тема євроатлантичної інтеграції мала б бути однією з ключових у діяльності глави держави з моменту обрання. Такою є пряма вимога Конституції. Такими є очікування більшості українців. Якщо і є десь місце, де Україна зможе отримати справжні гарантії безпеки, то це саме Північноатлантичний альянс. Схоже, що це «осяяння» наступило для Банкової лише нещодавно, на минулому тижні. Від речниці до глави Офісу, і самого президента та його конфідента у ТКГ всі гуртом заговорили про важливість для України членства в НАТО та необхідність отримання Плану дій щодо членства в Альянсі. Після більше півтора роки старанного уникнення цієї теми, значення безлічі шансів (передусім, Лондонський саміт НАТО) – парадоксальна трансформація.

Що сталося?

Причина перша – Стратегія. Офіс на Банковій по суті визнав неефективність розбудови міжнародних позицій України за умов агресії без чіткої зовнішньополітичної стратегії. Півтора роки митарств у спробах збалансувати всі можливі і неможливі виміри зовнішньої політики – від ближчого сусідства до Азії та Африки – призвели до зворотного результату. Словом, повернення до євроатлантичного акценту у зовнішній риториці слід вважати позитивним розвитком. Київ стає більш зрозумілим і для іноземних партнерів, і для внутрішньої аудиторії. Будемо вірити, що цей вибір був спричинений не бажанням врятувати стрімко падаючі електоральні рейтинги, а справжнім вболіванням за стратегічний розвиток держави.

Причина друга – Росія. Як виглядає, йдеться про підтвердження безперспективності запропонованого ще кандидатом Зеленським підходу до пошуку миру в “очах Путіна”, який мав принести мир для Донбасу і повернути Крим. З кожним новим порушенням на фронті омріяний мир ще більше віддаляється разом з неможливістю виконання президентської обіцянки. Повернення на швидкісні рейки руху до членства в НАТО є гарною новиною. Водночас, це не мало б бути тактичним кроком, адже саме руху України до Альянсу протистоїть Кремль, і Банковій не варто було б бавитися у цей чинник для можливого торгу, якщо вже мирні переговори зайшли у безвихідь. Сподіваємося, що йдеться про свідомий вибір, а не спосіб пригрозити (чи, на дай Боже, “зацікавити”) російському агресору.

Причина третя – Вашингтон. Прихід Джо Байдена у Білий дім запустив процес воз’єднання колективного Заходу. Національному егоїзму було оголошено застереження, адже впоратися з безліччю викликів сучасному світу можна лише спільно. Опинитися на зовнішньому колі нової сили трансатлантичного тяжіння – не в інтересах України. За цих обставин пришвидшений рух Києва до НАТО об’єктивно представляє собою зручний трамплін до більшої участі України в процесах трансатлантичних єдності і солідарності. Сподіваємося, що цим було спричинено і магічне зростання уваги Банкової до НАТО, а не наміром привернути до себе увагу президента Байдена. Як і хочеться вірити в те, що сплеск уваги до членства в НАТО на Банковій не був спричинений “даниною моді” (кон’юнкрутні інтереси), спробах себе на електоральному полі опонентів (боротьба за електорат) чи нівелюванні “чинника вагнеровців”.

І ще одне: ефективність євроатлантичного прогресу держави залежить від реальних кроків влади з метою досягнення визначених критеріїв. А це і збільшення сумісності Збройних Сил України. І виконання Річних національних програм. І отримання Плану дій щодо членства. А також реформа Служби безпеки України та справжня боротьба з корупцією. Тим більше після включення Коломойського у санкційний список США.