Select your language. This page will be translated automatically.

Майже місяць залишається до чергового саміту НАТО вже за часів Зеленського. Цього разу важливим буде все. І його очне проведення, включно з участю президента США Джо Байдена. І перелік винесених питань для обговорення. І контекст його проведення. За час, що минув з ювілейної зустрічі Альянсу у 2019-му, безпекових проблем не поменшало. Російська агресія стає більш зухвалою. Знов горить Близький Схід. Розморозився Кавказ. Кіберпростір з віртуального набуває ознак реального поля бою. Трансатлантичний світ збиратиметься розмірковувати як реагувати на всі ці виклики. Схоже, що знов без перспектив для України.

Час задуматися про “що не так” із підходами влади щодо НАТО і ПДЧ?

По-перше, невже другий з 2019 року саміт НАТО відбуватиметься без України. Це був би не просто збіг, а майже за крок до вироку. Виклики світової пандемії, звісно, внесли свої корективи у плани лідерів багатьох країн. Разом з тим, списувати провали на цю обставину завжди неможливо. До першої нагоди реальної, не віртуальної зустрічі Альянсу, слід було б активно готуватися і будь-що вибороти право бути присутніми. Якщо провалюватися на таких дрібницях, то що говорити про перспективи євроатлантичної інтеграції?

По-друге, два роки шарахань навколо ПДЧ з одних крайнощів в інші. Ці три літери команда Зеленського смогла вимовити не одразу. Спершу про пріоритетність цього завдання зовнішньої політики України говорили не з Банкової. Наслідувати підходи «попередників» було не в тренді, хай би що не говорив Основний закон. Лише після двох років нагадувань і переконань ця тема, схоже, нарешті закріпилася в лексиконі глави держави і тепер виринає за будь-яких нагод – від вдалих до не зовсім. І знову влада діє в традиційному стилі ексцесів – від цілковитого замовчування до відвертого шантажу. Про “чому Україна досі не в НАТО?” можна було не питати.

По-третє, майже два роки без посла України при НАТО. Про пріоритетність цього напряму зовнішньої політики для Києва союзники судять не лише за заявами та діями з реформування армії, переведення ЗСУ на рейки взаємосумісності. Не менш важливим є призначення повноцінного посла України при НАТО. Саме цей представник глави держави, слову якому вірять як голосу президента України, і мав би розтлумачувати євроатлантичні рухи Києва, згладжувати гострі кути та просувати інтеграційний порядок денний. Вакантна посада посла демонструє ставлення держави до членства в НАТО “викривальніше” за будь-які заяви.

По-четверте, дипломатія Зеленського необачно і доволі довго «захоплювалася» Програмою розширених можливостей. Попри важливий крок, спроби продати її як альтернативу були зайвими. І лише після того як на Банковій “розібралися”, що без ПДЧ Україні членства не бачити, включили задню. Водночас дорогоцінний час було втрачено, як і історичну нагоду саміту НАТО з нагоди 70-річчя Альянсу. Певне забули, що найважчим є чекати і наздоганяти.

По-п’яте, брак владних зусиль (і пропозицій) щодо об’єднання здорових парламентських сил навколо досягнення ПДЧ. Хай би яким факультативним не було додаткове звернення про План дій щодо членства, слід було б продемонструвати євроатлантичну єдність по лінії Президент-Уряд-Парламент по відношенню до НАТО. Без такого символічного кроку, в Брюсселі і правда можуть витягати з шафи страшилки типу «галасу щодо ПДЧ» в Україні.

І наостанок: відданістю євроатлантичній інтеграції на рівні «віце» і «заступників», навіть «міністрів», не підмінити наявність політичної волі рухатися до НАТО на найвищому рівні. Без оглядок на «злякати чи спровокувати Москву». За наявності такої волі – не на словах, а на справах – не було б враження про те, що команда Зеленського поступово готує плацдарм перекласти відповідальність за провал на шляху до НАТО на інших. Якщо так, то «галасом» не обійдеться.  

 

Kostiantyn Yelisieiev
Телеграм-канал https://t.me/eliseiskipolya