Select your language. This page will be translated automatically.

Kostiantyn Yelisieiev
Chairman of the New Solutions Center

 

Виборча кампанія в США, президентські вибори в Білорусі, обнулення Путіна, азербайджансько-вірменський конфлікт — українська дипломатія має прокидатися від коронавірусної сплячки

В унісон із запровадженням адаптивного карантину почала пристосовуватися до нових умов і українська дипломатія, виходячи з віртуального світу. Така адаптація почалася з першого в історії відносин візиту президента Швейцарії в Україну, поїздок міністра закордонних справ до сусідніх країн — Угорщини, Польщі, Туреччини.

Світ не стоїть на місці. Розкручується маховик виборчої кампанії в США, сягають апогею президентські вибори в Білорусі, відбулося конституційне обнулення президентства Путіна в Росії. Активізуються на фоні коронавірусу тліючі конфлікти на кшталт азербайджансько-вірменського. Все це змушує українську дипломатію швидко «набирати форму» і прокидатися від коронавірусної сплячки.

Липень означився досягненням домовленостей щодо «всеохоплюючого і повного припинення вогню» на Донбасі, що мало б відновити попередню логіку мирного процесу на основі принципу «спершу безпека». На жаль, прогнозовано, вже з перших хвилин запровадження перемир’я, воно було порушено російськими окупаційними військами.

Не менш принципові зміни відбулися і в оцінці міжнародними партнерами якості та темпів реформ в Україні. Оцінки стали більш критичними і менш дипломатичними, що свідчить про поступове випаровування кредиту міжнародної довіри президентською командою. Симптоматично, що такий злам ставлення відбувається одночасно зі зміною електоральних настроїв та падіння рівня довіри українців до діючої влади. Це серйозний дзвіночок, що вимагає від президентської команди кардинальної зміни до підходів побудови своєї роботи всередині й назовні та відмови від непродуманих і хаотичних ініціатив.

Липень увійде в історію української дипломатії такими позитивними досягненнями.

Протягом липня «брюссельську карту« активно і досить успішно розігрувало керівництво уряду України. Візити прем’єр-міністра та профільного віце-прем’єр-міністра до Брюсселя, початок публічних урядових консультацій з українським бізнесом щодо оновлення Угоди про асоціацію з ЄС, а також чисельні урядові онлайн-контакти з членами Європейської Комісії дійсно створили враження щодо довіри між Урядом та Єврокомісією, а також відданості і рішучості урядової команди всебічно поглиблювати політичну асоціацію та економічну інтеграцію з Євросоюзом.

Водночас, липневі новини з України, спочатку щодо політичного тиску на колишнього голову Національного банку України, що мало наслідком його відставку, потім — про політичне втручання у роботу антикорупційних органів, і, наостанок, схвалення у першому читанні дискримінаційного закону щодо «локалізації» при державних закупівлях, символізували завершення ери романтичного захоплення дій нової української влади європейськими політичними колами.

У ставленні європейських партнерів до української влади повертається принцип «довіряй, але перевіряй», що був покладений в основу при визначенні індикаторів підписаних меморандуму про взаєморозуміння та кредитної угоди щодо макрофінансової допомоги ЄС Україні у розмірі €1,2 млрд. Ці індикатори, зокрема, щодо конкурсів на посади державної служби чи збереження міжнародної участі при відборі членів Вищої кваліфікаційної комісії суддів, є чітким попередженням українській владі щодо неприпустимості згортання попередніх реформ.

Очевидно, що всі ініціативи влади на європейському напрямку, зокрема щодо оновлення Угоди, відкриття нових ринків і отримання нових пакетів підтримки, будуть розглядатись ближчим часом крізь призму виконання зазначених критеріїв макрофіну, а також долі низки законопроектів від «Слуг народу», що суперечать духу і букві євроасоціації. Саме дії української влади стануть іспитом на справжню відданість євроінтеграційній політиці і визначатимуть перспективи подальшої інтеграції України до Євросоюзу за каденції президента Зеленського. У цьому контексті Саміт Україна-ЄС 1 жовтня 2020 року обіцяє бути цікавим.

На відзначення місяця заслуговує смілива заява віце-прем’єр-міністра України, першого заступника голови делегації України в ТКГ Олексія Рєзнікова про перспективну потребу в миротворчій місії для Донбасу. Понад рік цей інструмент залишався під питанням. Росія цієї перспективи боїться як чорт ладану, і цей фактор слід ефективно використати в інтересах України.

Найбільш перспективним є варіант миротворчих сил за мандатом ООН. Це обумовлюється як вивченням переваг та недоліків інших можливих форматів (від ЄС та ОБСЄ), так і найбільшим досвідом саме ООН у сфері миротворчої діяльності.

Слушною нагодою для реанімації напівзабутої ініціативи України була б чітка заява про інтерес Києва повернутися до предметного опрацювання ідеї розгортання миротворчої місії на Донбасі у відео-виступі президента Зеленського на черговій сесії ГА ООН у вересні. Щоб упередити російські інсинуації, ключовим посилом має стати те, що така місія жодним чином не підмінює собою домовленості щодо врегулювання, а має створити належні умови для їх імплементації.

Якщо Росія і справді прагне врегулювання та зберегти обличчя, то зазначена опція могла б бути підтримана Кремлем. Інша перспектива мала б нарешті розвіяти ілюзії дипломатії Зеленського щодо готовності і відкритості Кремля до миру, а також, у разі деструктиву і спротиву Кремля, стати аргументом у діалозі з партнерами для посилення санкційного тиску на Москву.

Запущений Спільною декларацією міністрів закордонних справ України, Польщі та Литви Люблінський трикутник, є вчасною ініціативою з глибоким геополітичним символізмом. Вкупі з активізацією контактів на угорському напрямку чітко намітився сусідоорієнтований вектор глави МЗС.

Отриманий досвід «політичної геометрії» в Європі можна було б використати й на азійському напрямі. Тим більше, що вже майже три місяці як українська дипломатія гучно анонсувала прорив на азійському треку, але жодного стратегічного та концептуального задуму ми так поки і не побачили, як і конкретних ініціатив на цьому напрямі.

Якщо в розумінні дипломатії Зеленського для «азійського прориву» достатньо запровадити тимчасовий безвіз для китайських туристів і все піде добре та потечуть інвестиції, то це хибний підхід, що нагадує ініціативу на кшталт запровадження інвестняні. Не варто очікувати інвестицій без належної судової інфраструктури, яка користується довірою, а також передбачуваності і послідовності економічної політики влади. Як і хибним був би підхід вважати «Люблінський трикутник» таким, що відбувся. Важливо не зупинятись на формах, а працювати над змістовним наповненням та подальшими кроками у політико-безпековій, економічній, секторальній сферах. Зокрема, основу безпекової складової співпраці могли б скласти двосторонні безпекові угоди на кшталт американсько-японського договору безпеки. Вельми корисним було б встановлення та розвиток співпраці з Веймарським трикутником (ФРН, Франція, Польща).

Новий розвиток отримала справа розслідування трагедії зі збиття малайзійського рейсу МН-17 у небі над Донбасом. Те, що Нідерланди пішли далі і подали позов проти Росії до Європейського суду з прав людини (ЄСПЛ) є новим фронтом протидії російській зухвалості, і у цій боротьбі важливою є активна участь української сторони.

Активом української дипломатії безперечно є професійна дипломатична команда з багаторічним досвідом. Однак, для максимального розкриття її потенціалу наразі бракує більш чіткої і, головне, публічної артикуляції своїх підходів главою держави. Прикро, що навіть з такої нагоди як збиття авіарейсу МН17 у Зеленського не знайшлося мужності для прямого вказання на відповідальність за цей акт російської сторони, про що навіть існують висновки міжнародної слідчої групи. «Можливі винуватці», на яких він невпевнено вказав, вже мають свої імена, прізвища, посади і, сподіваємося, перспективи судових вироків.

Прикметно, що у випадку із збиттям українського борту під Тегераном у глави держави не бракує слів для прямих посилань на відповідальність Ірану, погрожуючи йому міжнародними судами.

Мінуси липня

Мінус, який так і не став плюсом. Таку характеристику можна надати в цілому схвальній спробі досягнення сталого і всеохоплюючого перемир’я на Донбасі, починаючи з 27 липня. Проблема у Москві, звідки продовжують свідомо керувати вибудуваним за роки протистояння з Україною механізмом «контрольованої ескалації» на Донбасі.

Порушення перемир’я в перші ж хвилини російськими силами ставить Зеленського перед вибором: або ігнорувати триваючі обстріли, вдаючись до словесної казуїстики, і тим самим підривати бойовий дух армії, або ж визнати провал чергового перемир’я, який офіс президента вже встиг охрестити проривом.

Наразі на треку мирного врегулювання на Донбасі події розвиваються не за українським сценарієм, як би не намагалися продати це в якості «прориву». Безуспішні спроби домовитися з Росією, в тому числі шляхом телефонної розмови між главами держав, вкотре показують, що такі домовленості можуть запрацювати лише за умови посилення міжнародного санкційного тиску на Кремль та ініціативності, наполегливості і послідовності української переговорної команди.

Мінус на кримському напрямі. Попри очевидну і схвальну активізацію цього м’яза української дипломатії, який до призначення першої заступниці міністра закордонних справ майже атрофувався, логіка розвитку подій на цьому напрямі не змінилася. Російський агресор продовжував методично легалізовувати крадіжку Криму своїм законодавчим полем, а найвище керівництво нашої держави — сором’язливо за цим спостерігати.

Саме таким чином слід розглядати референдум щодо змін до Конституції РФ, поправками до якої російська сторона вигадала «захиститися» від «територіальних претензій» та поставити ще одну крапку в питанні Криму. Звісно, що цими змінами не підмінити приналежності Кримського півострова Україні та не виправдати факт спроби анексії Росією частини нашої території. Водночас сам факт їх внесення та розкриття відповідних мотивів дає потужний аргумент для української дипломатії про посилення шовіністичних настроїв в Москві. Очевидно, що така агресивна законодавча поведінка Кремля мала б також розвіяти ілюзії тих, хто досі покладається на здоровий глузд та договороздатність російської сторони.

На цьому фоні невиправдано перезрілою уявляється довгоочікувана розробка національної стратегії деокупації Криму та започаткування міжнародної платформи звільнення українського півострова. Прекрасною нагодою для її представлення була чергова річниця Декларації Помпео. Водночас увага до цієї дати в Україні обмежилася твіттер-дописами окремих владних чинників. Складно уявити, з яких міркувань промовчав глава держави, адже йдеться про документ рівня Декларації Веллеса з відповідними історичними наслідками.

На жаль, мовчанням відреагував Верховний Головнокомандувач на незаконний візит Путіна до Криму 20 липня та демонстративне закладення корпусів двох військових десантних кораблів на заводі Керчі. Поки не видно дій української дипломатії з метою ініціювання як нових національних, так і міжнародних санкцій проти Росії та фізичних і юридичних осіб, які беруть участь у розбудові військових потужностей на підприємствах Криму.

Шоком місяця стала відставка “через політичний тиск” голови Національного банку України Якова Смолія. Реакція міжнародних фінансових організацій була швидкою та передбачуваною. Міжнародний валютний фонд, країни Сімки і Європейський Союз одностайно наголосили, що незалежність НБУ є однією з основних передумов продовження співробітництва між сторонами.

Телефонна розмова президента України Володимира Зеленського з директором-розпорядником МВФ Крісталіною Георгієвою дозволила знизити градус напруги, але остаточно не зняла занепокоєння. Вже за декілька днів призначення Кирила Шевченка головою НБУ було сприйнято міжнародними партнерами з обережним оптимізмом та надією на збереження ефективної грошово-кредитної та фінансової політики центробанку.

Вже наприкінці липня ситуація більш-менш стабілізувалася: підписано нову програму макрофінансової допомоги ЄС, розміщено нових 12-річних єврооблігацій на суму 2 млрд. доларів, опрацьовуються можливості для чергової місії МВФ в Україну. Наступні місяці будуть знаковими для подальшої співпраці з світовою фінансовою спільнотою, яка уважно слідкує за діями нового керівника НБУ, а також за макроекономічною ситуацією в Україні і діями Уряду.

Ухвалення в першому читанні законопроекту про державні закупівлі, відповідно до якого передбачається запровадження обов’язкової локалізації для окремих видів продукції, що закуповується за державні кошти, на рівні від 25% до 60% було негативно прийнято не лише Євросоюзом, а й іншими нашими партнерами. У разі ухвалення цього закону у його нинішній редакції, він порушуватиме міжнародні зобов’язання України в рамках СОТ та низки двосторонніх угод про вільну торгівлю. Відповідний законопроект суперечить положенням Угоди про асоціацію між Україною та ЄС, про що наголошували наші партнери як перед прийняттям законопроекту, зокрема на рівні посла ЄС в Україні, так і після під час зустрічей в рамках візиту прем’єр-міністра України Дениса Шмигаля до Брюсселя.

Питання підтримки національного товаровиробника є надважливим завданням, але його слід вирішувати не так примітивно, а шукаючи ефективні механізми в рамках існуючого міжнародного правового поля і вже взятих зобов’язань. Наразі перед Урядом стоїть непросте питання пошуку компромісних рішень як з українським бізнесом та депутатами у стані передвиборчої популістської лихоманки, так і з міжнародними експертами.

Продовжуємо фіксувати відсутність уваги дипломатії Зеленського до питання становлення і міжнародного визнання Православної церкви України. Подія тисячоліття мала б стати і візитівкою, і оберегом першої особи держави. Тим паче, була чудова нагода надіслати правильний сигнал — річниця Хрещення Київської Русі — України.

Фактори, які впливатимуть на дипломатію Зеленського у наступні тижні:

Перевірка часом і на міцність режиму припинення вогню визначатиме логіку і перспективи подальших мирних зусиль по Донбасу. Дипломатія Зеленського пішла на підвищення ставок в надії на зустрічні кроки з боку російської сторони і опинилася у полоні своїх ілюзій. Навіть більше, характер домовленостей щодо припинення вогню вкотре показав всі недоліки відсутності стратегії врегулювання на Донбасі. Виявилося, що «припинити стріляти» недостатньо, якщо припиняє стріляти лише одна сторона. Рік митарств у пошуках нового шляху очікувано привів до апробованих у попередні роки підходів.

У найближчі тижні будуть посилюватися спроби, в тому числі з використанням «проросійської п’ятої колони», втягнення України до виборчих процесів у США. Багато залежатиме від позиції української влади з метою уникнення протистояння. Адже на кону — здоров’я стратегічного партнерства України і США та міцність двопартійної американської підтримки України.

Важливу увагу слід приділяти незмінним планам Кремля таки провести саміт ядерних держав. Те, що ані політичного, ані морального права на скликання такого формату Москва не має, — поза сумнівом. Будучи вигнаною з клубу Великої сімки і не виконавши жодних із своїх зобов’язань, що привели до цього рішення, проведення ядерного саміту за російським сценарієм було б ляпасом по всій повоєнній системі миру і безпеки.

Адекватної оцінки потребує обнулення президентського терміну Володимира Путіна. Фактично завершилося консолідація і оформлення путінського режиму. Це підтверджує про марність розрахунків на те, що російська зовнішня політика стане більш миролюбивою. Це вимагає інтенсифікації контактів з партнерами з метою вироблення цілісної і узгодженої стратегії стримування агресивної політики Кремля та подальшого відновлення стабільності в Європі.

Переобрання Анжея Дуди на посаду президента Польщі ставить на порядок денний відносин остаточне врегулювання питань спільної історичної спадщини. На жаль, поступки України, зроблені перед виборами в питанні польських поховань на території України, поки не знайшли належної відповіді з боку Варшави. Тому головним лейтмотивом врегулювання мають стати взаємність і деполітизація складних питань спільного історичного минулого.

Викликом для української дипломатії залишатиметься угорський фактор, який продовжує бути перепоною на шляху всебічної інтеграції України до НАТО.

Потребує ретельної підготовки давно перезріла нарада українських послів. Проведення такого заходу могло б озброїти необхідними аргументами дипломатичний корпус, а також усунути двозначності, які часом створює мовчазність та недомовки Банкової.

Не лише дипломатична підготовка, скільки якість законодавчого процесу та дотримання керівництвом держави попередніх домовленостей закладе в найближчі тижні основі параметри результатів та й саму тональність саміту Україна-ЄС, який запланований на 1 жовтня. Президентській команді нарешті варто усвідомити, що в дипломатичному світі найбільше цінується послідовність і передбачуваність партнера, що в перспективі приносить найбільше дивідендів.

Незалежно від політичних уподобань і кольорів всередині України єдність та солідарність на зовнішній арені – це запорука нашої перемоги.

Оригінал

Головне фото: president.gov.ua