Переконати переконаного

Серед багатьох документів, які були підписані у рамках успішного візиту президента Литви в Україну, є й такий, що Банкова чомусь назвала «особливим». Йдеться про спільну двосторонню декларацію про підтримку членства України в ЄС. На перший погляд, ідея виглядає «проривною», але її аналіз на основі достатньої інституційної пам’яті та професійної логіки свідчить про відсутність сенсації.

По-перше, стаття 49 Договору про Європейський Союз жодним чином не обмежує права України на членство в ЄС. Це не заперечується ані державами-членами ЄС, ані в Брюсселі. «Зашита» така перспектива і в Угоду про асоціацію, у формулі «невизначеності майбутнього відносин». Окрема декларація з окремою країною не є необхідним практичним кроком на шляху набуття членства в ЄС, на відміну від подання офіційної заявки на членство чи консенсусного рішення «за» всіх без виключення держав-членів Євросоюзу. Рецепт «євроінтеграційного успіху» простий – виконати Угоду про асоціацію, досягнути критеріїв членства, подати заявку, провести переговори про вступ. Жоден деклараційний марафон чи запитання в бік ЄС на кшталт «які критерії слід виконати Україні?» не замінять системної реформаторської роботи та напруженої дипломатичної роботи зі скептиками в колі ЄС.

По-друге, підписати спільну декларацію на тему європерспективи з Вільнюсом, твердим другом України, не є викликом. Скажімо навіть більше, що практично всі двосторонні декларації, заяви за підсумками засідань Ради президентів України та Литви завжди містили посилання на визнання Литовською Республікою євроінтеграційних прагнень України, європейської перспективи та підтримки її курсу на набуття членства в ЄС. Литва завжди була і залишається у перших рядах боротьби за європейську перспективу та членство України в ЄС. Останній візит Президента Науседи, його виступ у парламенті є лише додатковими підтвердженнями цьому. Тобто, іншими словами, перед нами очевидна спроба Банкової загорнути старі багаторічні сигнали та позиції у нову яскраву «зелену» обгортку і якнайдорожче продати це українському суспільству як перемогу Зе-дипломатії.

По-третє, очевидною є проблема зробити такі документи з окремими іншими державами, де підтримки щодо членства Києва в ЄС ще треба виборювати. А це – про ефективні реформи і справжню боротьбу з корупцією. Взяти ті ж Нідерланди, де не менш важливими є також персональна довіра на вищому рівні. Або Франція, яка скоро головуватиме в Раді ЄС, а візит Президента Франції Макрона нам обіцяють з Банкової вже другий рік, як і візит Зеленського до Білого дому.

Одним словом, знову бачимо форму без змісту та гонитву за «пафосною родзинкою» чергового візиту.