Про мінський процес без сенсацій

Відверте визнання Віце-прем‘єр-міністра України Олексія Резнікова про те, що «мирний переговорний процес на мінському майданчику практично заблокований з липня 2020 року» не є новиною. Як не прикро констатувати, передумови для блокування мирного процесу були закладені ще в 2019 році, коли тривав «марафон» української влади з виконання вимог і забаганок Кремля заради проведення Паризького саміту Нормандського формату. Коли Банкова ще свято вірила у можливість досягнення домовленостей з Кремлем у двосторонньому форматі. Коли нехтували і витрачали довіру партнерів, ставлячи їх у ступор від «какофоніі» ініціатив. Натомість, фактично купивши Росії квиток до Парижу, українська сторона залишилася без дивідендів.

Нинішній результат щодо блокування перемовин був прогнозованим і про це багато хто застерігав ще в ті часи. Україна тоді позбулася низки важливих політичних ув‘язок:
– відмовилася “на радість” Кремля від ідеї розробки «дорожньої карти» імплементації Мінських домовленостей (домовленість Берлінського саміту 2016 року), що мало б по суті стати оновленням Мінських домовленостей і усунути різночитання їх положень;
– помилково погодилася на російський варіант «формули Штайнмаєра»;
– поховала принцип «спершу безпека»;
– забула про тему відновлення контактної лінії від 19 вересня 2014 (не визнавати захоплення військами РФ додаткових тисяч квадратних кілометрів української території);
– несправедливо спустила на гальмах тему миротворчої місії ООН.

Як наслідок, сьогодні маємо парад вимог від РФ, а Київ “героїчно” бореться, щоб повернути втрачені позиції. Росія тим часом грає у традиційну для себе гру: їй потрібні виключно нові поступки з боку України. Ми вже це бачили – Москва буде знов і знов продавати Києву ефемерний режим контрольованої тиші за нові політичні поступки. У Кремлі не поспішатимуть позбуватися важелів впливу на Україну, хіба що на її умовах входження окупованого Донбасу до складу України як російського анклаву.

Однак, є у визнанні Резнікова і позитивний бік. Обнадійливим є те, що після місяців заперечень, тема миротворців ООН ніби все-таки повертається на порядок денний. На жаль, робиться це з амбіцій вітчизняної дипломатичної служби. Без залучення Банкової ситуація навряд чи піде далі політичних сигналів. Потрібна більш змістовна і широка дискусія на цю тему, насамперед, з партнерами у ключових столицях та із залученням відповідних фахівців та експертів Секретаріату ООН. І, головне, під патронатом першої особи держави.

Добре й те, що Банкова поки дотримується накреслених суспільством «червоних ліній». Однак, це не привід для самозаспокоєння. Постійний контроль потрібен і далі, адже президентський офіс не раз дивував новими ініціативами і планами “а-ля Зеленський-Кравчук”, які в перспективі лише б погіршували позиції нашої держави.