Про зміни Зе-риторики про неминучість миру на Донбасі

Звернули увагу, як звузилася до майже відсутності Зе-риторика про неминучість миру на Донбасі? Є очевидні причини для цього.

По-перше, відсутність стратегічного бачення і навіть елементарного плану врегулювання, скільки б нас не запевняли у зворотньому.

По-друге, Зе-дипломатія сама зробила собі ведмежу послугу. Виступати з позицій поступок і при цьому наївно сподіватися на добру волю агресора – це шлях в нікуди. Спочатку критикували недоліки і Мінських, і інших домовленостей, а потім очікувано визнали їхню безальтернативність. Така безсистемність та непослідовність – шлях до програшу. Треба вміти нав’язувати власну позицію і нівелювати недоліки. Це і є власне дипломатія. Навіть недосконалі угоди можуть привести до миру у вправних руках та гідного політичного лідерства. І навпаки, найдосконаліші угоди в непрофесійних руках стануть не більше, ніж пшиком. Чи є ще якісь сумніви, коли після майже двох років митарств Зе-дипломатія свого плану так і не презентувала? І чи був він взагалі?

По-третє, Зеленський нарешті (хочеться вірити) зрозумів, що мир йому Путін не подарує. І не тому, що не бачить у ньому гідного суперника. А тому, що мета Росії не змінилася. Москву задовольнить лише капітуляція України – повна і безкомпромісна.

По-четверте, це наслідки млявої дипломатії на рівні президента протягом 2020 року. Не втомлюємося нагадувати, що шлях до перемоги України пролягає крізь активні, професійні, змістовні та, головне, довірливі контакти глави держави з іноземними лідерами. І чим більше таких, тим міцніша українська позиція за столом перемовин з агресором. А так Україна знов у ролі статиста, коли Путин дзвонить Меркель і Макрону і нав‘язує свою логіку миру на Донбасі.

І по-п’яте, політико-дипломатичне врегулювання – це не про «просто припинити стріляти», і не «про треба поговорити», і не про «яка різниця?». Це про системну роботу на засадах напрацювань з урахуванням уроків попередніх років. Лише через зміцнення внутрішньої стійкості (а не постійні атаки на державні інституції і настирливі спроби підім’яти під себе всі держоргани), гуртування патріотичних і проєвропейських сил, розбудову міжнародного фронту єдності і солідарності з Україною та зміцненням санкцій проти російського агресора можна прийти до відновлення суверенітету і територіальної цілісності держави.

Паралельно СММ ОБСЄ продовжує фіксувати сотні порушень режиму припинення вогню вже цього року. Як і раніше, відсутній повний і безумовний доступ для представників міжнародних організацій, в т.ч. Міжнародного Комітету Червоного Хреста, до окупованої території і всіх утримуваних осіб. Жодного прогресу і щодо кордону. Так звані плани Зеленського- Кравчука дискредитують напрацьовану раніше дорожню карту. Ідеї про місію ООН та навіть посилення присутності ОБСЄ залишилися виключно на рівні розмов.

Заморожено процес звільнення заручників. Як і не чути жодних перспективних дискусій щодо виведення російських окупаційних військ. І щодо роззброєння створених і повністю контрольованих Росією незаконних бандитських формувань. Як і щодо створення справжніх умов для політичного процесу, включно з місцевими виборами. Заблоковано нормандський процес переговорів, розблокування якого Зеленський піарив ще рік тому як великий прорив до миру. Невже мовчання Зе-дипломатії слід сприймати як визнання відсутності перспектив його мирного плану і втрату інтересу і до цієї теми на рівні Глави держави?

У 2021 році складаються не дуже сприятливі зовнішньополітичні розклади в переговорах: Меркель залишить посаду Канцлера ФРН, готується до виборчих перегонів президент Макрон, який прагнутиме показати досягнення роботи на донбаському треку (Макрон є досить досвідченим і прагматичним політиком, тому навряд чи він сподівається на поступки з боку Москви і відкритим питанням залишається, якою ціною Володимир Зеленський збирається організовувати візит французького президента в Україну?). Тому тиск на Київ задля ухвалення російського сценарію врегулювання буде лише посилюватися. Чи готова до цього дипломатія Володимира Зеленського?