Щодо візиту МЗС Угорщини П.Сійарто в Україну

На фоні переможних реляцій Банкової про наближення нормалізації відносин з Угорщиною хотів би поділитися власними професійними спостереженнями та очікуваннями на тему українсько-угорських відносин.

– «Фішкою» угорської влади часів Орбана є розбудова зовнішньої політики через конфронтацію – чи-то з ЄС, чи-то з Україною, чи-то з іншими країнами-сусідами, чи-то по партійній лінії Фідес-ЄНП. У цьому «імперські комплекси» сучасного Будапешта нагадують поведінку Москви, яка шукає самоствердження через конфлікт, шантаж, позицію сили.
– Нинішня самовпевненість Будапешта криється в тому, що Угорщина наразі змогла узалежнити порядок денний відносин Україна-ЄС та Україна-НАТО від позиції Будапешта (принцип солідарності), зацікавленості України в участі керівництва Угорщини у саміті Кримської платформи, думки Будапешта щодо поглиблення відносин з Україною у форматі Східного партнертсва та допомоги ЄС у питанні вакцинації. Відтак, час та спектр важелів впливу грає поки що на користь угорської влади.
– Сподіватись на швидку допомогу чи-то Брюсселя, чи-то президента Байдена не варто. Ця перспектива займе певний час і справжній дипломатичний хист (стверджую з власного досвіду спроб мобілізації підтримки з боку адміністрації Трампа та євроінституцій).
– Прикметним є те, що останні візити в Україну міністр Сійярто здійснює через Москву, з якою у Будапешта теплішають відносини, зближаються позиції та планується будівництво заводу для виробництва російської вакцини.
– Наскільки логічною з точки зору політичної електоральної доцільності виглядає відмова Орбана від мобілізаційного націоналістичного ресурсу під гаслами захисту та боротьби за права угорської меншини в Україні у ході парламентської кампанії 2022 року?

Відтак, очевидним є те, що стратегія угорської влади полягатиме не у знаходженні взаємоприйнятного компромісу, оскільки наші позиції є протилежними, а у нав’язуванні українській стороні власної позиції через використання «м’якої сили» та дилетантських прагнень Зеленського до швидких перемог будь-якою ціною.

Саме тому, щоб бути успішною, стратегія України має базуватись на «грі в довгу», а ключ до проукраїнського вирішення ситуації слід шукати через системну стратегію просування українських інтересів у Закарпатті.

Запланована до ухвалення двостороння «дорожня карта» врегулювання проблемних питань може зіграти свою конструктивну роль лише за умови доброї волі обох сторін, чітко виписаних критеріїв та зобов’язань, уникаючи подвійного тлумачення та стратегічних поступок з боку Києва.

Розміняти національні інтереси України в Закарпатті на фото-опорт’юніті з Орбаном чи Сійарто під час саміту Кримської платформи або постійну загрозу емоційного вето Будапешта на просування шляхом ЄС та НАТО після чергового потеплішання між Путіним та Орбаном – є більш, ніж недалекоглядно.

Справжня нормалізація відносин можлива за обопільної щирості, а наразі в таку щирість Будапешта вірити зарано.