Select your language. This page will be translated automatically.

У своїй недавній колонці для Atlantic Council глава Офісу президента визнав, що всі попередні підходи до врегулювання на Донбасі були “повністю переглянуті” адміністрацією Зеленського. І хоча прагнення забезпечити зменшення напруги на фронті і зберегти життя українських військових не можна не вітати, як би не намагалася нинішня адміністрація приписати собі цей “винахід”, саме цього прагнули і в попередні роки. Правда, підхід був і справді іншим: тоді стратегія врегулювання на Донбасі полягала у забезпеченні примушення Росії до миру. Натомість від 2019 року ми планомірно бачили реалізацію зовсім іншого, діаметрального підходу, який полягає не у примушенні, а “запрошенні Москви до миру”. Мало такий шлях назвати помилковим. Він завжди був небезпечним.

Вдосталь награвшись в умиротворення, останнім часом українська сторона почала переглядати свої попередні підходи. Це прозріння не можна не вітати. Про це свідчать і безліч визнань на публіку голови української делегації в ТКГ Кравчука. І останні рішення РНБО. І слова українських очільників про “неможливість домовитися з Путіним”. Те, що Росія ніколи не робить того, що обіцяє чи під чим підписується, було зрозуміло завжди. Але до останнього часу не на Банковій. Однак, добре, що на цю думку сьогодні пристають і в першому кабінеті. Хочеться вірити, що йдеться про остаточну відмову пошуку миру в “очах Путіна”.

Запрошення до миру в Кремлі завжди сприймали як ознаку слабкості супротивника і можливість далі вибивати капітуляцію. Паризьке рандеву було тим моментом, який дав Москві шанс вистрибнути з ізоляції, та відповідно помилкою української сторони. Втрачено час – втрачено можливості. Лише планомірне вибудовування міжнародної мережі тиску на Москву здатне забезпечити ефективний результат, і шлях до нього пролягає кріз стратегію примушення.

Нагадаємо, формула успіху по Донбасу – триєдина:

⁃ По-перше, виведення всіх збройних формувань і проросійських маріонеток з окупованої території. Тоді і режим припинення вогню буде сталим, а “тиша” справжньою, без пострілів та 200х. І головне, без можливості для Кремля “вистрілювати” собі нові поступки.

⁃ По-друге, введення міжнародних миротворчих багатонаціональних сил на Донбасі під мандатом ООН. Тоді і перспектив для розвитку ситуації на Донбасі за прикладом того ж Нагірного Карабаху не буде. Як і спокуси його задіяти з боку російського агресора. А головне, питання відкриття нових КВВП втратить теперішню актуальність і розмінування стане гуманітарним, а не “сізіфовою працею”.

⁃ По-третє, встановлення контролю над неконтрольованою ділянкою кордону України з РФ миротворчими силами. Хай у мінських домовленостях і сказано про передачу кордону українській стороні, але в них не зафіксовано від кого такий контроль Київ має отримати. Тоді завершаться спекуляції на тему “за день до” чи “день після” розпочнеться така передача. Ключове, щоб контролю над українським кордоном був позбавлений російський агресор.

Як не парадоксально, зазначена формула успіху по Донбасу можлива на підставі Мінських домовленостей та у форматі Нормандських перемовин. Бракує лише дипломатичного хисту. Як і подавати цю формулу слід не під соусом запрошення, а виключно примусу до миру. Розмови про зміни у домовленостях та площадках лише віддаляють, якщо не дискредитують відповідний підхід, не згадуючи вже про міжнародні санкції, які міцно прив’язані до Мінська.

І наостанок: інколи вдаватися до “повного перегляду” попередніх підходів не варто і даремно, адже вони можуть виявитися ефективними. Завжди краще працювати на засадах “інституційної пам’яті”. До речі, саме на цьому розумінні грунтуються підходи і наших друзів, і супротивників.

 

Костянтин Єлісєєв
Телеграм-канал https://t.me/eliseiskipolya